Ярослав Стецько. Дві революції.

ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО

ДВІ РЕВОЛЮЦІЇ

 

 Зміст:

  1. За творців нової дійсности
  2. Новий суспільний лад
  3. Дві революції
  4. Ідеї, люди, боротьба

За творців нової дійсности

1. Реґенеруючі товчки. Зариси душі індивідуальности. 2. Інтермеццо: Естетика Землі – один з елементів виховного тла росту індивідуальности й суспільства загалом – і складовий елемент поняття Української Нації. Критерій естетичних вартостей. 3. Героїзм. „Жертовність” чи повинність?

Коли прагнеш для контрасту тиші й далеких візій, щоби дух творчости, відпочивши, відродився, йди на Могили, що в них Мощі Святих, спочивають, на Могили Героїв – і в ночі. Там не страх тебе огорне — ні! — і не тривога, а якесь дивне почуття маєстатичности, величі й творчої радости, що до глибин душу проймає. Почуття радости не зважаючи на трагізм й саме з причини перемоги над трагізмом життя, його владарного схоплення, що зміцнює диспозицію творчости. Ти мусиш бути душею біля них, коли ти в постійному напруженні мізку й нервів, хоч на хвилину знайтися біля тих, що найближчі душі твоїй, які дадуть тобі нераз потрібний спокій, який відроджує будуючу й перероджуючу світи творчість. Вони ближчі тобі за батька й матір, бо ти й вони — це одне. Бо ви й майбутнє — це одне. Бо музика ваших душ — це симфонія прийдешнього. І це відблиск героїчного минулого. Це — без дисонансів великий гимн побіли світла над темрявою.

Душі індивідуальностей погиблих, живучих і тих, що житимуть, не мають нічого з простоти. Вони складні й багаті в найрізноманітніші, найглибші й надрізнородніші переживання. Вони мають собі маєстично-динамічну тишу безкрайого океану, кипіння і буревій найбільше первісних осередків землі, її нетрів і джунґлів, трістантську рвучкість і тугість, на парсіфальську музику засвітніх просторів. Індивідуальності знаходять у творчості свою душу,  реґенерують і оживляють її. Індивідуальність не потребує ніяких зовнішніх товчків. Відродитися може тільки зі себе самої і в собі самій знайти сили до життя!

Коли не знаходить їх, приходить її кінець. Чиж важно, в якій формі!? Коли гине її творчість, вона перестає бути собою. Її творчі думки й діла — це частинки її душі, це не механічні відбитки! Змістом її душі — є ідея, яку проводить у життя. Коли б ідея померла, померла б з нею індивідуальність. Бо метове самовизначення і ціль її існування пропали б. Ніколи навпаки. Коли за ідею (говоримо про національну ідею) індивідуальність гине, ідея, звичайно перемагає і стає наявною дійсністю, з реально-психологічної і моральної дійсности індивідуальности вона стає наявною — об’єктивною — реальністю, цебто перемагає. Тоді індивідуальність тріюмфує.

Немає більшого й глибшого душевного болю, ніж біль душі творця в наслідок невдачі. Біль душі, що переходить у фізичний, що сягає меж божевілля. Але… Етичні вартості, підметна віра й сила духа, наказують почати наново й зробити це саме краще. Скарга на особистості невдачі має багато дечого з комічності, хоч, може, й знаходить співчуття. Шукати співчуття до свойого горя в других — це не прикметна риса великих індивідуальностей.

Вмираючи, вони залишають наступникам золотий міт і легенду героїчних досмертних зусиль за ідею. І на цьому ростуть нові борці, що криваво-блискучу нитку традиції продовжують. Ті, з-за гробу стоять на сторожі й бережуть непорочність і святість Ідеї.

І з могил несеться їх голос:

„Хай бій ваш — буде перемогою, А перемога помстою!”

Він дає свідоцтво існуванню невмирущої волі української національної спільноти жити і володіти. Тим сильніше цей поклик лунає з розритих Могил, що завжди на весні й в Свято Героїв вони квіттям оповиті й оживлені гомоном бадьорих пісень непроглядних мас, а то й скроплювані кров’ю паломників, що йдуть на свою Святу Землю, Святі місця, щоби сил набрати й поклін Тіням Національних Героїв віддати і протиставитися блюзнірству вандалів.

Із Могил ви чуєте голос: „Іду на вас…” шляхетного Лицаря, князя Святослава, стогін землі під ударами Ігоревих комонників, брязкіт шаблюк Богданового Лицарства, пронизливі звуки гострення свячених ножів Гайдамаків, радісні пісні героїчного новітнього вояцтва, що йде в рукопашний бій і т.д. Ви бачите тіні поляглих над Калкою і Каялою, під мурами Царгороду і Синопу, Завихостом, над Жовтими Водами й під Берестечком, під Конотопом і Полтавою, під Кругами й Базаром, що геройське в минулому, сучасному чи майбутньому боролися, борються і будуть боротися за ідею Української Держави. З-за могил визирає Сонце, а з українського чорнозему підносишся грізна рука переможця.

 

— „Ні! Повернуся, хай зловлять! Хай уб’ють, але візьму ще групку її — цієї святої землі нашої, — щоби, вмираючи на чужині, в останнє глянути на неї…” „її — цю землю — таку чудову, таку божеське гарну віддати й залишити ворогам, нашу землю?!… О, ні! ніколи! Щоби святотатська рука дотикалась до неї й держала, — це нестерпне, це жахливе! Хай радше згину, хай вона забере мене! Святотатських чинів ворога на ній не знесу!”

Цю стихійну — органічну — тугу й любов до власної землі відчув в усій гостроті хіба той, що був розлучений із нею, що за ґратами — або на чужині.

Туга й любов до естетики рідної землі, її золотої опроміненої сонцем зелені, туга за безмежною рівниною буйних піль і степів, де око не знаходить місця спочинку, а лине у безкраї далини, у безвісті, туди, де зустрічаються Творець і природа, за маєстатичною величчю гір і бурхливими хвилями козацького моря, дає таке сильне почуття власної сили й величі, що людина ставала б до бою з усіма й найважчими перешкодами — це щось добре знане, але й незбагнуте. Чи туга й любов до тих естетичних цінностей і всіх невичерпних багатств тієї землі, не ради користолюбности й утилітаризму, а ради тій свідомости, що вона у цілій своїй божеській красі вічно, від віків і по віки — наша, чи це прив’язання до неї, до всіх її вартостей — не є одним з її елементів, що складаються на поняття Української Нації?! Коли на тлі цій краси і серед неї, на тлі цих природних умовин діяли наші діди, батьки й діють та діятимуть діти, коли встеляється вона кривавою багряницею, коли могили й кургани святими трупами воїнів начинені, коли на ній росли й виростали Національні Герої, клали голови холодноярські повстанці, коли узбіччя Маківки вкрашали тіла Стрілецтва, коли існує ота свідомість, що вона наша, — то топтання її чужинецьким чоботом є святотатство і вимагає кари й кличе до помсти, як належить за святотатство…

Не розглядаю, як видно з останнього, моменту краси й багатств з погляду географічної, навіть і геологічної будови української землі (саме землі! — не так території в простірному розумінні), туги й любови до неї, у відірванні від усіх інших основних елементів, що разом узяті творять поняття Української Нації. Тому й не може бути в нікого такої думки, мовляв, коли б не були діткнені чужинцями економічні й інші багатства й естетика її — то все було б в порядку. Таке розуміння було б в основі хибне, бо ми можемо тільки в цілості розглядати проблему складових елементів української нації, яка є неподільною органічною цілістю, при внутрішньо-притаманнія (імманентній) кожній нації волі рости й володіти. Я тут хочу звернути увагу на ще один — поза традицією — складовий елемент. Для ясности вжию порівняння з людиною-одиницею. Ніхто розумний не скаже, при аналізі фізичної і психічної конституції людини, що заспокоєння естетичних вимог одиниці є повним заспокоєнням її гону жити взагалі. Людина — це цілість, тим більше нація — найвищо-ступенева цілісна органічна поява — вимагає виповнення усіх своїх вимог під засадничим знаменником волі володіти й виявлятися як цілість.

Ця любов і туга до землі — це один з мотивів тієї суворої й залізної відваги і твердости, непохитности її жителя, що на прю викликає самого Бога (а не все таки „я мав таки рихт, Боже!”),* того Бога, в якого вірить і якого любить своєю суворою любов’ю… Вона є й одною з причин, чому так сильно відпорна душа українця на асиміляційні впливи на чужині, чому не акліматизується так швидко, як інші національності. Українець своєї землі забути не може. Він любить і тужить за нею.

Хочу ще звернути зокрема увагу на естетику землі у відношенні до етики людини. Не говоритиму тут докладніше про естетику літературної й загалом мистецької творчости людини, і критерії оцінки цього рода творчости, а зверну увагу в першу чергу на естетику вартостей, не створених людським хистом, на естетику живої природи.

Це факт, що естетичні вартості є одним із чинників, що скріпляють і зроджують етичні цінності. Естетичні переживання впливають на зміцнення і ріст етичних елементів, тому естетичні вартості як такі мають у собі етичні гервні.

Естетичні вартості — це не тільки вартості форми, це вартості й суті. Естетика — це не тільки форма для думки й ідеї. Справжня естетика вже вміщає в собі етичні вартості, тим більше, коли ідея висловлена в естетичному творі є етично добра. „Естетична творчість”, в якій перемагає етично зла ідея, не є естетичною творчістю. Бо естетично добре може бути тільки те, що є й етично добре. Естетична вартість — це, звичайно, не етична вартість, але те, що викликують естетичні вартості — є й цінністю етичного порядку. Це не означає, що естетичне почування є те саме, що етичне, а означає, що естетичне почуття є підложжя і етичних переживань. Буває, що естетичні елементи приглушують етично злу тенденцію своїм динамізмом та іншими вальорами й на перший плян висуваються в індивідуальній площині сприймачів, тобто перемагають етично злу ідею. Отже естетичні враження можуть витворити етично добре підґрунтя. Етично добре підґрунтя, створене справжньою естетикою, перемагає етично злу думку. Коли б, однак, всеж таки перемогла — при сприйманні етично зла ідея, — то тоді вона перерішує вартість естетичної творчости, і то очевидно. Отож, оскільки є перемога етичних цінностей (у сприйманні), оскільки в теоретичній площині можна говорити про естетичність твору етично злої ідеї, бо можна говорити й про перемогу етично-доброго елементу над етично-злим.

Маєстатична краса природи, безкраїх буйних піль і степів, бурхливих хвиль моря, величних обрисів гір — ушляхетнює душу. Естетика вчить чесноти. Чи не зроджує вона найрізноманітніші позитивні почування, почуття величі, непоборности й гордости?! Чи не порушує ниток ідеалістичного відношення до світу?! Естетика природи — це позитивна вартість, бо створена Доброю рукою. В ній бачиш і відчуваєш ідею й душу світу, душу вселенної; що співає від віків і по віки гимн Боротьбі, Величі й Перемозі, гимн Гідности, гимн Непоборности.

Це є один із елементів цього виховного тла, на якому росли й ростуть Герої і на якому загалом виховується в однаковій мірі ціла суспільність. Відношення цього тла до ідеалізму й героїзму борців кидається у вічі. Виховне тло росту Героїв не є інше від тла всього громадянства. Лише в них є вміння належно вглиблюватись й добачати етичні вартості. Є в них сильна напруга волі, глибоке сприймання і органічне засвоєння й витворення (з власного почину) в особі етичних максим, фанатичне захоплення ідеєю, різке проваджування її в життя в обличчі й проти всіх небезпек і перешкод, а для перемоги її з наражанням власного життя і з відданням його. Героїзм — це вислід ідеалізму. Це не тільки потенціяльна диспозиція, а реально-діюча в житті, це прояв ідеалізму в чині, реальний прояв ідейности й етичности, в обличчі найгрізнішої небезпеки для індивідуального життя. Виповнити силою своєї волі прірву між реально-можливим і бажаним, між метою і засобами, коли приходиться рискувати життям — це змаг Героя.

Герой рискує життям і віддає його не тому, що воно йому байдуже, що його не цінить і не цінить своєї індивідуальности. Навпаки. Він найбільш радісний творець і любить життя, який за життя і для життя нації, з усією свідомістю і радістю приймає смерть, бо над усе цінить ті ідейні вартості життя, для яких він живе. Коли цим вартостям грозить послаблення чи занепад, він, щоби зберегти їх, віддає життя, рискує ним, бо тільки тоді для нього життя має вартість, коли ці вартості тріюмфують. Для збереження й перемоги їх він існує і діє. Мати як найінтенсивніше хотіння жити, прийняти добровільно органічно за свої ідейні вартості й вимоги національного росту, утотожнити ціль свойого життя із змаганням, зберегти й поширити дужчання національних сил і задля росту їх рискувати чи віддати особисте життя та гідно й мужньо видержати до кінця — це означає — іти дорогою національного героя.

Людина, що заломлюється, тратить віру, — виказує, що її етичні вартості були за слабі. Виконати геройський чин і, ставши перед обличчям смерти, непохитно до останнього віддиху держатися і своєю гордою поставою давати свідоцтво правді своїй, невмірущій своїй ідеї, не ломитися й після чину, а відважно скласти своє „вірую” боротьби й творчости — це вимоги героїчної постави.

Національний   борець   прагне   не   смерти   людини,   а   перемоги національної ідеї. Він усуває не людину, а персоніфікацію чужого панування над його нацією. Не тужить він за „щастям ножа й крови”, а за щастям перемоги ідеї. Коли шлях перемоги веде крізь кров і трупи й свячені ножі, так кров, трупи й мечі — це засоби для здійснення мети. І радість із того, що вживаємо їх — це радість того, що єдино ними, можна осягнути перемогу, здійснення ідеї. І усунення насильно людини чи перешкоди є спричинене лише тим, що вона стоїть на шляху до здійснення ідеалу. І не йде тут головно про те, чи на її місце стане нова, але тут іде про усунення перешкоди, про виховний й інструктивний момент для власної суспільности, як і про стратегічний.

Герой, віддаючи життя за інших, не робить із себе „бідної жертви”. „Жертва” — це хіба той, що, напр., будучи політичним опортуністом, сидить в тюрмі за націоналізм. Це дійсно „бідна жертва” сліпого припадку, життєвих непорозумінь. Герой в діянні для загалу знаходить своє індивідуальне щастя, бо його індивідуальне щастя — це щастя загалу.

Нація — це одна духова спільнота. Перемогти в собі відосередні сили й нахили супротивні основній рисі позитивних вимог і піти по напрямних праці для загально-національного добра — це не означає зробити із себе „жертву”. Це означає — піти шляхом призначення і волевого самовизначення людини-героя, виявити свою непересічну індивідуальність.

Створити в собі — перемагаючи й перемігши інтенсивно діючі відосередні сили, — позитивні вартості такої напруги, що підносили б індивідуальності на височини недосяжних для загалу вершин, — це не самозаперечення, не заперечення себе, а самовиявлення, себто виявлення усіх позитивних, прометеївських динамічних ідейних сил для національного росту! Це не самозаперечення, але перемога над деструктивними елементами у людині! В цьому заслуга індивідуальности і це ми звемо героїзмом, повинністю, а не трагедією „жертовності”.

Говоримо про повинності, а не про „жертовність”. Про обов’язок,   а згодом про право. Говорити про „жертовність” — означає говорити про санкціонування неґативних, егоїстичних сил у людини й про „зречення” дечого в „користь загального добра”. Треба доосновно змінити цю психіку й мораль егоїста. Треба докорінно перемінити вартості й переставити поняття. Ствердження і санкціонування слабостей — хоч це може виглядає парадоксально — зветься „жертовністю” в людей нинішньої доби. Треба зрозуміти, що хто поставив би знак запитання над своїм українським патріотизмом, поставив би знак запитання над своїм існуванням взагалі як людини. Дати, напр., пожертву на загальні цілі, чи працювати в громадській інституції і т.д. — це „велика жертва” для загибаючого світу егоїстів. Ідеалом нового світу — довести до того, щоби розміри сьогоднішньої „жертовності”, по нашому — повинности були бодай рівні розмірам сьогоднішніх егоїстичних вживань, в найширших колах громадянства. Сучасна т.зв. жертовність — гумористично мінімальна в порівнянні зі сучасним задоволенням егоїстичного порядку — мусить бути поставлена на місці егоїстичних задоволень, як повинність, а вони мають зійти принаймні до її нинішніх розмірів.

Як сьогодні від егоїстично-індивідуального принципу життя ця „жертовність” є „ухилом” (хай і позитивним навіть у розумінні егоїстів), так у майбутньому (від національно-суспільно альтруїстичного життя) егоїстичні тенденції будуть ухилами (але негативними). Іде боротьба, змагання за новий повний тип, за повну національносуспільну людину (волі), за ідеал її у найширшому розмірі, серед найширших мас. Загально-громадською працею ніякої ласки нікому людина не робить, лиш сповняє свій обов’язок, свою повинність, через що щойно вона становить собою вартість. І ці обов’язки виконує вона добровільно й без натиску з внутрішньої конечности, а не зі зовнішніх спонук. Як існує егоїстичне в змислі гедоністично-утилітарного й матеріялістичного вдоволення по сповненні егоїстичних забаганок, так мусить заіснувапш вдоволення індивідуально-ідеалістичне після сповнення індивідуальних бажань у відношенні до спільноти, тобто з причин сповнення вимог спільноти завдяки зусиллям індивідуальности. Це є надання нового змісту й змислу життя індивідові — людині. Це, звичайно, ніяка неґація індивіда! Своє індивідуальне щастя і вдоволення знаходить він у діянні для спільноти й сповненні її цілей. Коли ж ви окреслювали б всяке намагання знайти своє особисте щастя — поверховно егоїзмом, то я — в нашому випадку — назвав би це парадоксально-альтруїстичним егоїзмом. Але тут мусите теж пам’ятати про існування внутрішньої боротьби в людині й перемоги завдяки тільки підметним зусиллям, зусиллям її свобідної волі з більшим нахилом у бік зла, — над відосередними — руїнними — силами й виключити в оцінку цей момент.

Безумовно, повний тип національно-суспільної людини волі, без егоїстичних ухилів (себто без вчинків мотивованих і цілево визначених егоїстичними моментами) творитимуть дуже немногі, що будуть без противорічностей втіленням цього виміряного образу. Тому вони є і будуть завжди провідним елементом, бачитимуть лиш національну ідею і перемога її чи поразка — буде питанням їх життя в цілому без егоїстичних ухилів, їх радости і смутку. Це володарі людських душ і взори чеснот. Це поклонники, але й володарі ідеї. Звичайно, звемо їх ми героями. *

 

Свято Героїв — це свято не тільки минулих, погиблих Борців, не тільки тих, що нині падуть — але й тих, що завтра й по всі часи гинутимуть за ідею Української Державности, її здобуття, оборони, поширення і ріст. Це Свято й в честь тих Героів-Борців, що без озву й скарги йшли від віків і йдуть не впавши в бою, до Світла і Сили, і тих, що по казаматах і на засланнях, по Соловках, і в славу тих, що борються сьогодні і тих, що прийдуть і  будуть змагатися у майбутньому. Це — Свято Героїв погиблих, живучих і тих, що житимуть, Свято — на всі часи.

Ми можемо їх зрозуміти й вірно зобразити їх душу, бо вони живуть і діють серед нас. Зпоміж нас родяться і вмирають невгнугі. Тепер вони великі безіменні. Вони невидні, але видні їх діла. І здається — неодин, читаючи оці рядки здрігнеться. А може це й про мене? Так, про тебе й до тебе, про кожного і до кожного з вас, бо всі ви мусите стати героями. Є і грядуть часи; що вимагають і вимагатимуть людей залізної волі, недосяжних звичайним смертникам етичних вартостей, сильних нервів і холодної розваги. І тому геть із скаргами, геть з неможливостями!

„Хай бій ваш буде перемогою,

а перемога ваша помстою”

говорять Могили.

А душа твоя оживає. Вона віднаходить себе. Вона проектує чини. Голос із Могил — це голос твоєї душі. Дух Борців і згадка про їх чини, героїзм, виховують народ.

 

Євген Орловський: За творців нової дійсности. „Студентський Шлях”, 4.5-6 (37-38), Львів 1934, стор. 147-153

____________________________

* У зв’яжу з деякими з’ясованими тут проблемами стоїть стаття (е.о.) в „С.Ж.” ч.4-5, 1933 „Завваги (про орден)”.

 

Лічильник