березня 20, 2010

«Червонозоряні вулиці», пам`ятники «крупським» та інші рештки «щасливого минулого»

Роки з моменту здобуття Україною Незалежності спливають, а тема позбавлення нашої держави від ганебного спадку доби колоніалізму, на жаль, не втрачає актуальності.

Для будь-якої не лише національно-свідомої, а й просто психічно здорової людини є неприйнятною й болісною ситуація, коли щось постійно нагадує про колишні проблеми, отруює індивідові життя, позбавляє можливості розправити плечі й без остраху дивитися вперед, не боячись, що десь там, у шафі, й надалі на неї чатують старі «скелети» минулого… Є навіть спеціальний термін для психічних розладів такого штибу – так званий «стокгольмський синдром». Індивіди з подібними проблемами не лише потерпають від страху, але й у свій, химерний спосіб, ледь не закохуються у своїх нещодавніх мучителів. Чи не цього прагнуть захисники «історичного спокою»?..

Хто б там не казав, мовляв, «облиште минуле», «не чіпайте історії» тощо – все це облуда, і свідчить або про нерозуміння проблеми тими, хто таке твердить, або про цинічне фарисейство з далекосяжними планами.

Або ще такий зворушливий аргумент: давайте, мовляв, приберемо однотипні, «низько художні» пам`ятники й назви, а решту залишимо як «прикраси» наших міст. Так і хочеться вигукнути – нічогенькі прикраси! Це «герої» на кшталт «антонових-овсієнків» чи «котовських» прикрашають наше життя?!. Чи «ідеологічно витримані» проспекти Ватутіна, Асвабадітєлєй, Перемоги, Воз`єднання (!), Червонозоряний?

Деякі не надто розумні маніпулятори у своєму маніакальному бажанні залишити Україну в ярмі принаймні ментально, на рівні підсвідомих символів, апелюють до закордонних прикладів «толерантного» ставлення до історії. І які саме приклади вони наводять, аби переконати нас не чіпати пам`ять про катів нашого народу? Ну, ось хоча би… Наполеон Бонапарт! Його ж-бо пам`ятники, мовляв, і досі прикрашають французькі вулиці. Як не згадати в цьому зв`язку чудове українське «не плутай Божий дар із яєчнею». Як кажуть – де Наполеон, і де – який-небудь «постишев»! І справа не в тому, що, як кажуть, «калібр» не той. Залишені нам у спадок «герої» нерідко були першостатейними, сказати б, «крупнокаліберними», злочинцями й покидьками – таких у нашій історії було, на жаль, чимало. Йдеться про інше: ті, хто зберіг право бути увічненим у так званих «цивілізованих» країнах, не мали по собі такого грандіозного шлейфу із мільйонів загублених життів, репресій, голодоморів… Хіба можна уявити на сучасних вулицях Німеччини пам`ятник Гітлеру, чи, скажімо, нацистську символіку?

Навіть побіжного погляду, кинутого на столичні топоніми, достатньо, аби зауважити безліч вулиць, що своїми назвами прославляють убивць, катів, організаторів Голодомору та активних борців проти Української Незалежності; нескінченних більшовицьких діячів, які сприяли знищенню нашої державності; названих на честь державних, партійних і комсомольських діячів епохи тоталітаризму; вулиць, що прославляють європейських комуністичних діячів або названих на честь російських та іноземних митців і фахівців, які до України жодного стосунку не мали. А скільки різноманітних російських міст, річок і т.п. незрозумілого «добра» пустило коріння з якогось дива на київській землі! (докладніше тут). А всі ці нескінченні сєрґо, ґорькіє… і вінчає увесь цей «пантеон», звісно ж, «вічно живий ілліч».

Автор цього допису мешкає в Дарницькому районі Києва. Ось неповний, проте, вельми красномовний список подібних «скарбів», що «прикрашають» життя дарничан:

1.      Ленінградська площа. Вже давно й міста з такою назвою немає, а нам усе навіюють спогад про колишню столицю метрополії. До речі, дарницька організація ВО «Свобода» збирає підписи киян під ініціативою про перейменування площі на честь Степана Бандери. Наразі зголосилися вже понад півтисячі осіб.

2.      вул. Ілліча (Нова Дарниця). На додачу —  вулиця Леніна, що на території Бортничів. Є центральною у мікрорайоні.

3.      вул. Будьонного — вулиця в Дарницькому районі Києва в селищі Бортничі. Пролягає від вулиці Леніна (!) до Борової. До вул. Будьонного прилягає вул. Комінтерну, 1-ий і 2-ий пров. Будьонного.

4.      вул. Чапаєва — в межах селища Бортничі.

5.      вул. Горького (ремарка для тих, хто волає щось на кшталт «ну письменники-поети-художники що вам зробили? Лишіть хоча б їх!». Цей «пралєтарскій класік», називаючи українську мову «нарєчієм», заявляв: «Мєня очень удівляєт тот факт, што люді (українці)…не толька стрємятся сдєлать нарєчіє язиком, но єшьо і угнєтают тех вєлікароссав, коториє очутілісь мєньшинством в області даннава нарєчія». Ось такий «діяч культури». І подібних прикладів висловлювань російських класиків на адресу українців і української мови — море.).

6.      ім. Крупської

Ім`я тієї ж-таки Крупської, либонь, для підсилення «ефекту присутності», не дає забути пам’ятник на Привокзальній площі в Новій Дарниці, споруджений тут з нагоди…100-річного ювілею з дня її народження (зауважимо, з 2009 року його вилучено із держреєстру пам’ятників і він перебуває в черзі на знесення).

Виходить, увічнення в нас достойні хто завгодно – від україножерів до космополітів, головне – аби не націоналісти!!! Якби за стільки років окупанти та їхні прислужники не утвердилися в думці, що Шевченко втратив для них небезпеку, адже, мовляв, «хто тепер його читає», вони, либонь, і його заборонили би, адже Тарас таки був націоналістом, та ще й яким!

А що ж зроблено за роки Незалежності для того, аби виправити ситуацію?

Піком топонімічної активності органів державної влади за цієї доби були 1990-1993 роки, коли було найменовано 64 вулиці й площі (майже стільки ж, скільки за все дотогочасне десятиліття). При цьому об’єктом топонімічної уваги вкотре став центр Києва. Що ж до околиць, то назводавчий процес охопив лише поодинокі вулиці (О.Теліги, О.Ольжича, І.Піддубного, проспекти Броварський, Відрадний, Георгія Гонгадзе, Лісовий). На околицях Києва й понині «живе й пахне» радянський совок: Червонозоряний проспект, вулиця Червонопрапорна, Полупанова, Щербакова та понад 200 їхніх ідеологічних «родичів». Ба більше, навіть у центрі Києва збереглися вулиці на честь Комуністичного Інтернаціоналу та Червоної Армії!  (див. статтю канд. мистецтвознавства Олександра Різника Топонімічний ландшафт Києва і проблеми державної топонімічної політики)

Як зазначають фахівці, процес надання назв набув плинно-кон’юнктурного характеру; фактично його звели до розгляду й задоволення-відкидання поодиноких пропозицій, що надходять від різних суб’єктів – від уряду до приватних осіб. Водночас, десятою дорогою обходять проблеми справді найбільшої ваги, як-от, скажімо, необхідність загальної топонімічної ревізії Києва (наприклад, усунення численних дубльованих назв у поселеннях, приєднаних до міста впродовж останніх років) та приведення топонімічного ландшафту столиці у відповідність із вимогами цивілізованого суспільства (зокрема, зміну назв, що увічнюють символи тоталітарного окупаційного режиму).

Вельми показовою в цьому контексті є історія з перейменуванням вул. «Cічневого Повстання» на «Івана Мазепи»…  Не встигли просохнути чорнила на постанові про увічнення пам`яті славетного сина українського народу, як вороги України заворушилися. Фактично, на догоду відомому популяризаторові ідей «русскава міра» російському «каґебісту в рясі» Ґундяєву, наші здрібнілі столичні можновладці «відхопили» шматочок  від вулиці Мазепи – і зробили символічний подарунок напередодні приїзду «дарагова гостя». Ну, а як же ж: Лавра-то «наша», московська – ось і нехай Мазепа «посунеться» трохи…

Підбиваючи підсумки, варто підкреслити: досвід показує, що ставлення тієї чи іншої влади до топонімічних реалій (присвоєння нових та поводження із раніше наданими назвами) не в останню чергу залежить від ідеологічної доктрини тих, хто цю владу уособлює. Відтак, марно сподіватися, що вчорашні «піддані імперії», хохли-малороси чи нащадки прихватизаторів візьмуться за цю роботу, адже їм і так цілком затишно в цьому теплому тихому колоніальному болоті, котре, менше з тим, розкладаючись, отруює своїми випарами українців. Вкотре доводиться наголошувати: без очищення влади не буде руху вперед – навіть у цій, доволі нескладній, проте, важливій справі. Наявність фахівців, здатних висувати та обстоювати науково обґрунтовані пропозиції з питань надання, зміни чи збереження тих чи інших назв, гроші на зміну топоніміки тощо – все це згодом; до того найактуальніше завдання для всіх, кому не байдужа Українська Держава – відправити на смітник історії нинішню так звану «політичну еліту», а вже за тим у тому ж керунку – на смітник української історії – піде й цей імперський мотлох.

Але, чи означає це, що доти нам немає чого робити, як чекати очищення влади? Ні. Місцеві громади зверненнями, пікетами, збиранням підписів за перейменування чи знесення одіозних пам`ятників мають «заохочувати» місцевих чиновників вдосконалювати топонімічне обличчя наших населених пунктів;

Очевидно, що легковажити тим, як називаються міста, райони, вулиці, де ми мешкаємо й якими щодня ходимо – не слід. Це сміття потрібно прибрати, так само, як людина прибирає сміття у власній оселі. Попри балаканину навколо цієї теми, ясно одне – збереження ганебних і образливих для українців пам`ятників і вулиць вигідне лише тим, хто мріє  закріпити наш «рабський» статус… А ми – не раби! Українці самі мають вирішувати, як облаштувати свій дім. Бо ж «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…»

Максим Молоцький,

Дарницька районна організація ВО «Свобода»

Лічильник